Полтава

— Мабуть, знов мерзнути будемо, — відізвався Люксембург до Рачка.

— Мерзнути чи мокнути — оден чорт, — відповів Рачок. — Але коли б так тепер Москва

наскочила на нас, ото був би спектакль!

Та ще він не вимовив тих слів, як почулася команда, засуєтилися люди, гармаші кинулися

до гармат й уставили їх здовж річки.

Перед гарматами уформувався табор, а напереді трьома чотирикутниками уставилися

німці.

— Бережись, — гукнув Мручко в таборі.

— Gott mit uns![114] — зверещали німці і двигнулися вперед. Гетьман остався у таборі,

король не втерпів, вискочив на легкім степовім коні перед полк, добув рапір і наглив:

— Вперед! Вперед!

Втомлені німці добиралися останніх сил, щоб поспіти за королем, так цей, побачивши

перед собою ворога, забув, що він піхотинців веде, а не кінницю, і пустив коня чвалом. Тільки

баюри і розливи вод спиняли його на хвилину.

— Ваша королівська милосте, ваша королівська милосте, — гукали за ним офіцери, але

даром силкувалися спинити свого вожда. Летів, як нетля на світло, просто на московські штики.

Кілька сотень вистрілило на нього. Кулі, як чмелі, загули кругом, та не влучила жадна. Ще

раз, і знову ніщо.

— Несамовитий. Його не беруться кулі, — почулося між москалями, і останні захотіли

стати першими, — втікали.