Полтава

таки, бо це одинока дошка спасення.

І люди були, мабуть, тої самої гадки, бо жаден полк, жаден баталіон не противився і не

нарікав. А гармаші, так ті навіть не окривали своєї радості, що їм ще поталанить якось спасти

свої гармати.

Розлетілися кінні штафети на всі боки, заметушилися серед ночі села і оселі, в котрих

розтаборилися були шведи, і на світанку почався відворот.

Доки сіріло і доки не виїхали в чисті поля, не виглядало ще так страшно. Але як

розвиднілося і дощ трохи ущух, кров стялася в жилах. Як далеко оком не глянеш — вода й вода.

Вчорашньої дороги і не шукай, нема! Хіба лиш який поторощений віз торчить понад хвилі, або

хребет погибшої конини ледь-ледь визирає з води, а над ним гайвороння кряче. Тільки і сліду із

учорашнього походу. Нині треба іншого переходу шукати.

Це вже робота козаків, що краще від шведів ті сторони знали. Роз'їжджаються вони

направо і наліво, забігають до самотніх хуторів на пригорбках, розвідуються, питають і

перечаться, куди безпечніше пройти. Деякий смільчак, що не досить вважно на ті розшуки пішов,

загнався у таке, що насилу добувся, скупавшися з конем по самі вуха. Провідників дістати важко.

Мешканці або перед шведами заздалегідь в сторону Харкова побігли, або перед водою

поховалися на горища та на стріхи хат і звідтам щось таке беле ндять, у чому толку ніяк не ді

б'єшся. Очам своїм вір і більш нікому. Як побачиш серед мутних і брудних розливів смужку

чистішу і яснішу, так знай, що це ріка і що так на ній лід блищить. Тільки вважай, бо лід здувся і

береться водою. Одинцем то ще пройдеш або й переїдеш, але як ускочиш більшим гуртом, то