Полтава

Король гонив їх і рубав відсталих без пощади.

Днина конала в сумерках вечірніх. Маліли різниці у віддалях, а предмети більшали.

Король Карло скидався на якогось казкового велетня, котрому люди — трава, а море по коліна.

Між тим козаки, зачувши на задах пальбу, шульнули через річку. Мручко зі своїми

прилучився до них, і заки німецький піхотний полк поспів за королем, вже вони його окружили і

перли ворога, як стадо сполоханих овець. Ніч, вереск, зойки.

— Бережись! — гукнув Мручко. Король озирнувся.

— А німці де? — спитав.

— За нами, — відповів Мручко.

— Щолиш тепер? Нікчемні!

І кинувся перший розбивати вози, котрими москва на запорозький спосіб почала

отаборюватися. Між тим піоніри наготовили міст, і Реншільд з двома кінними полками поспів

королеві на поміч.

Багато москалів лягло, інші під охороною нічної темряви спаслися бігством. Втікали до

Шереметєва, котрий з великими силами стояв недалеко від того місця, миль дві-три. Але ворог,

хоч так численний, не важився ставати до бою з Карлом.

— Мала, але гарна забава, — казав король, вітаючися після бою з Реншільдом. А

побачивши німців: — Тепер приходите?.. Відобрати від них полкову хоругов і оркестру. Нехай

дують в кулаки, поки не зреабілітуються.

І, вдоволений та веселий, почвалав вперед.