Полтава

Ворскла розлилась широко і далеко. На тих розливах було чимало острівців, геть залитих

водою. Між тими острівцями потворилися крутіжі і чорториї, у яких хто попав, той й пропав.

Король кинувся уплав перший. За його приміром пішли деякі офіцери та чимало вояків.

Та не всім поталанило опинитися на другому боці. Не одного проковтнула Ворскла.

Прибувши до Опошні, король приказав будувати на Ворсклі мости, якими і переправив табор і

решту армії.

Над Ворсклою загаялися мало що не цілий тиждень. Не лиш шведи, але і козаки не могли

нахвалитися короля, що в поході зносив усякі труди і невигоди нарівні з останнім чурою, а

хоробрістю, відвагою і бистротою ума перевищав безумовно усіх.

— Чорт, не король, — хвалили його козаки.

XXXVI

— Отак при помочі Божій та дякуючи ласці наших наймилостивіших панів повернули ми

туди, звідкіля і вийшли, — почав Рачок, сідаючи напочіпки, як кіт біля печі. — І чи треба було

тільки галасу, крику, тільки метруги?

Люксембург притулював обі долоні то до гарячої печі, то до зимного жолудка.

— Усі ми, мосці Рачок, вернемо туди, звідкіля вийшли, зразу до Швеції, а там і в невідоме,

у неіснування. І прийде колись така хвилина, коли всякий з нас, оглядаючись позад себе, спитає:

пощо цей труд і гармидер? Скірка виправки не варта.

Рачок, як щиглик у клітці, зіскочив з лавки на долівку.

— Називаєшся, товаришу, як князь, а філософуєш, як швець. Не люблю такої дешевої