Полтава

пише?..

Скляними зіницями дивився на окруженця, і, мабуть, перший раз зрозумів, який він їм

чужий. Немов крізь сон почав:

— Дощ, вода, Талес з Мілету, панта рей, ляпалії, мої панове, ляпалії! Під ногами все-таки

земля. Гінстерсфельд перетягне гармати. Він підносить коня. Коли я маю своїх трабантів, то

зайду, де схочу. Чоловік сильніший від дощу і від гармат...

Це вже не балакав вожд і король, але герой з якоїсь скандінавської заги, котрий за

тридев'ятою горою і в тридесятім царстві-государстві шукає незвичайних пригод, не жахаючись

ні води, ні огня, ні ніякої ворожої сили.

Серед головної квартири сидів тепер не Карло XII, лиш легенда про нього, легенда, що

має іноді силу, більшу від дійсності.

У таборі дійсно крутився десь Гінстерсфельд, котрий на плечах притаскав на москалях

добуту гармату, а козаки розказували про київського хлопчика Михайлика, котрий підсадився під

Золоті Ворота і поніс їх геть. Пригадувалися палядини Карла Великого й гетери Александра, і

крізь шум дощової води лунав звук золотого рога. Дійсність .зникала з очей, мерехтіла заграва

слави, невідомий голос питався Кардових лицарів: "Невже ж ви дійсно злякалися дощу і

зневірилися в геній свойого вожда?"

Левенгавпт тер рукою очі, Реншільдові кутики уст до болю дрижали. Інші похнюпили лоби.

Піпер глянув на них і зрозумів, що це оден з тих моментів, коли король невідомим для

нього способом побіджує супротивні гадки своїх генералів. Забувають про себе і йдуть сліпо за