Полтава

будуть нарікати.

— Терпеливішого народу від шведів, — осмілився завважити Піпер, — нема. І в політиці, і

на війні.

— Чого доказом їх король! — засміявся Карло.

— У трудах воєнних так, — притакнув канцлер. — Всі ми дивуємося витривалості і

терпеливості вашої королівської милості.

— Мерсі, — перебив йому Карло, котрого соромила й онесмілювала навіть найщиріша

похвала. — Мерсі! Але чого ж ви тоді хочете від мене, панове?

— Ми тільки добра хочемо Швеції і її володареві.

— А я Швеції і вам, — відрубав король, а по хвилині несміливо спитав: — Але невже ж ми

тут прийшли, щоб обмінюватися гарними словами? — і дивився на свої чоботи, заболочені аж

до колін.

Ніхто не відповідав, тільки дощ цюрком лився зі стріхи і шумів вулицею, як водопад. Всі

мимохіть насторожили уші, дехто зітхав.

— Дощ. Звичайний дощ, — вода! — заспокоював їх король. — Не бачили, панове, дощу?

Реншільд не втерпів.

— Це не дощ, а потопа! — промовив рішучо. — Боюсь, чи не повториться історія з аркою

Ноя.

— Ляпалії, ексцеленціє, ляпалії. Ще коли б Люксембург дощу боявся, то не кажу, бо він

малий, але ми!