Полтава

— Та ж це, добродію ти мій, не пасіка, а прямо "майонток", та ще який! Та з неї хазяйських

наділків три або чотири безпечно можна би викроїти!

І дійсно. Не знаю, чи від пізнього обіду та до скорої вечері обійшов би ти цілу тую посесію,

обведену здоровим частоколом, обкопану ровом та ще скріплену кількома гаківницями у критих

віконястих вежах.

Хто б не знав, то гадав би собі, що це якась лісова кріпость, паланка погранична. до якої

не бджоли мед зносять, а народ з добром своїм перед ворожим наскоком ховається. Омшаників

було не один, як Мручко зразу гадав, а два, й обидва великі, дильовані, з замчистими, густо

цвяхованими дверима. Не добереться туди, бо не розвалить їх, не то ведмідь, але й москаль,

хоч який він мистець валити. І не гадайте, що стояла тут яка пасічна катряга або прямо курінь

над гнилою ковбанею, куди там! Посеред пасіки в добірному садку пишався двір з ґанком на

карбованих стовпцях, на підмуровку з нависом на аршин, з причілками повирізуваними по-

мистецьки, з віконницями, щедро розмальованими, та ще зі східцями такими широкими й

вигідними, що по них не тільки входити хочеться, але й на підвечір'ю посидіти любо, слухаючи,

як шумлять липи і як співають птахи, величаючи красу та багатство рідної землі.

Як собі про те все нагадав сотник Мручко, то така його лють за серце взяла, що мов

ужалений підскочив.

— Та ж тут тільки жити, а не з московськими мамулами майгаласитися!

— Навіть бджілка, робітниця божа, спокою від них не має. І що ж ви святі угодники Божі,

Зосиме і Саватію, на таку нечість кажете? — питався різьблених святців, що стояли при головній