Полтава

Їм-то й віддали догляд над кіньми, а одного з них приставлено до кабиці[46], щоб розпалив

огонь та готовив теплу страву. Виявилось, що пасіка була не без окорму. І наїдків, і напитків у

потайнику вдовіль знайшлося. Стояла тут у бочках пастрома[47], і паструда[48], і навіть

загреби[49] напечені спокійно ждали.

Стали тоді оті табунщики стябла[50] з рибою та з вудженим м'ясом з підвалів виносити,

стали їх на сирнах[51] уставляти, стали в коряки сотникові меди десятирічні наливати, щоб

несподівані гості розігрілися, покріпили та гідно Москву привітали, бо це лиш цар є тієї гадки,

немов то голодний вояк, як вилощена собака, від ситого кращий, бо лютіший. Козаки інакше

мізкували.

Отож ускакувало по десяткові до цеї клуні, в якій зготовлено пир, а Мручко всякого

наказував, щоб бережливо поводився зі склом, бо не сподійся нині хміля присипляти. Тут такої

роботи буде, батеньки ви мої, як косарям у сінокоси, казав, і всі слухали його, хоч мід був не

сотниківський, а прямо гетьманський, і відірватися від нього було нелегко.

Собі ж велів Мручко подати глечик старої слив'янки і видудляв його самотужки.

— От і спасибі москалям. Давно я такої настійки не пив, і може, й не пив би, коли б не

загнали мене до отсеї Богом хранимої пасіки.

Сказавши це, порозпинав кожух, бо почув горяч у тілі.

Обійшов вежі і оглянув гаківниці.

— Не від віватів вони, панове, не від віватів! І навіть кулі до них є, а мабуть, і порох

знайдеться, бо з наших ріжків тим горлаям невелика потіха була би.