Полтава

— А місток?

— Поломили собі кості на ньому.

— А ломив би їх чорт та мняв би їх, як бабу гостець. Ні дня, ні ночі спокійної чесним

людям від них немає. І диви, молодика устрелили нам. Десь завороженими кулями стріляють, чи

що, ще вночі серед лісу не в дерево, а в молодецьке тіло попала! Та я їх десятьох за цього

одного на локшину посічу, лахмаї товстопузії.

Аж увійшовши в омшаник і побачивши, кого то молодий осавул до пам'яті доводив, снігом

біле чоло розтираючи та вино вливаючи поміж зціплені дрібні зуби, несамовитим голосом

верескнув:

— Та же це дівка!

VI

Пасіка сотника Імжицького, до котрої Мручко щасливо із своїм відділом увильнув, була

одна з кращих на Україні. І суботівської не посоромилася б. Видно, що й сотник Імжицький, як

колись батько Богдан, не лиш у бджолі вельми кохався, але й не від того буз щоб на дозвіллю з

добрим товариством, з музиками й ворожихами на тому то відшиб'ю, оподалік від заздрого

людського ока та бабських скоромних лизнів, мавши лиш небеса над собою, а ліси кругом,

душею відпочити, а тілом побайдикувати, а то й широко, по-молодецьки, а що найважніше —

безконтрольно погуляти. Любив пожити пан сотник Імжицький, зі шляхецька та по-козацьки.

Мручко аж про москалів забув, як у тую пасіку вскочив. Наче на нього рідним, духом

дунуло.