Полтава

своєю шубою, бо зі зворушення ніби трястя ним трясла.

— Розказуй, пане сотнику, — просив. — Боже ти мій, самого Меншикова мали в руках і

пустили.

— І не мали й не пустили, — розказував дальше Мручко, — але могли мати, коли б, як

кажу, король не палився до бою, як молодик, і коли би я по-шведськи вмів. А то бачу, що

Шавмбургова квартира на яких двісті кроків перед нами, а перед квартирою карета його

світлості, кажу це королеві, за полу його тягну, а він січе москву, як капусту, виграває конем

управо і вліво, крізь трупи перескакує, бо ми їх таки споро поклали, і не слухає мене...

— Бо не розуміє.

— Авжеж, що не розуміє, чорт би їх взяв, чому вони нашої мови не навчилися, як до нас

ішли. Врешті якось я його відірвав, потягнув уперед, прискакуємо до квартири, а там лиш

Меншикова карета стоїть.

— А він?

— Він і Шавмбург дали ногам знати.

— І ви їх не гонили?

— Не гонили! За кого ви нас маєте, люди! І самі кинулися, і людей розіслали, але город не

хата, а поле не подвір'я. І там їх бачили, і там наздоганяли, даром коней згонили. Королівський

бігун, мабуть, підпалився тоді, бо я на гетьманчику сидів, а цьому нічо. Доброго пана кінь!

Мручко зітхнув.

— Отак воно і є. Такого звірка в тенети зловили, і чорт його побрав. Вертаємо на