Полтава

і з чим. Але Мручко впевняв, що або з запорожцями верне, або не верне зівсім, бо це сором був

би, щоб кілька тисяч січового братства сиділо в своїх куренях, схрестивши руки на грудях, тоді

як на Україні рішається таке велике діло. Про те, щоб запорожці могли з царем проти гетьмана

піти, він навіть слухати не хотів.

— Не бути тому, не бути! — гукав, відганяючись від тих слів, як від отруйливих комах. —

Вам треба було бачити, як мої хлопці з Москвою біля Опошні бились. Ні, ні, не вірте, що наші

вже змосковщились дорешти, забувши, що вони українці.

І він став розказувати про опошнянський бій, забувши про свої колишні подвиги і про

побут у Єдикулі.

— Снідав я, коли мені сказали, що король з двома тисячами кінниці йде на москалів і що

бажав би також якийсь наш відділ взяти з собою. Як іти, то йти, гадаю собі, і гукнув на своїх. Не

минула й годинка, як сотня стояла наготові. Бачу, король ані артилерії не везе, ані табору, ну

прямо голіруч вибрався. Мабуть, недалека дорога. Незабаром зміркував я, що йому Опошні

заманулося. Ов, гадаю собі, недобре воно, бо знаю, що в Опошні генерал Шавмбург стоїть і що

в нього не менше як шість драгунських полків, оден гренадієрський і козаків тисяч дві. А до того

гармата, муніція і укріплена позиція, — чи не пірвалися ми з мотикою на сонце. Чую, що й мої

люди знюхали письмо носом і не дуже-то бадьоро йдуть на тую Опошню. "Хлопці, — кажу, — а

яка там вам муха на ніс сіла, струтьте її геть! Москаль такий самий в Опошні. як і скрізь, а чи

його одна тисяча більше, чи менше, хіба це хороброму козакові не байдуже? З Мручком ідете, а

Мручко під командою короля Карла, покажіть йому, що вмієте битися не гірше від шведів!"