Полтава

ворог тоді ярмо на його шию наложить і до плуга впряже: "Ори!"

Розуміли, і в хаті настала така мовчанка, яку наші люди перебивають звичайно словами:

"Давайте, заспіваємо пісню!" І співають сумної, як осінній вечір, як цяпіт дощу зі стріхи, як

голосіння.

Мручко не був охотник до таких пісень, він їх своїм козакам навіть співати не давав. "Ну,

чого виєш, як пес до місяця?" — питався.

І тепер, мабуть, боявся такої пісні, бо набив люльку, добув пальцями горючий вуголь з

печі, запалив, потягнув, аж закурилося в хаті, і непрошений казав:

— А признати треба, що москалі вже дечого навчились.

— Ще б то ні! — підхопив Войнаровський. — Шведи їм кілька літ добру школу дають.

— Ой, дають! — притакнув Мручко. — Згадати, що лиш під Нарвою було! А все ж таки від

мудрого противника ти чогось навчишся, а з дурним то й це забудеш, що вмів.

— То ти, сотнику, — питався Войнаровський, — може, й жалуєш, що проти шведів не

пішов?

— А щоб ви знали, іноді, може, й жалую, бо то був би гідний противник. А так боюсь, щоб

москалі з-під руки короля Карла надто вченими не вийшли.

— Гадаєш?

— Так воно мені щось з останніх боїв здається. Послухайте. Як шведський полковник

Дукерт москалям на зади сів і рубав, молотив, косив, аж за ними курилося, король не втерпів,

пустився і собі з горба, на котрім ми стояли. Я зі своїми людьми за ним. А поле було таке: