Полтава

остогидла така волокита. Я від дитини не знав, що — безділля, а тут вже не далеко місяць, як

нічого не роблю, та ще й тебе гаю.

— На те я і твоя дружина.

Це був перший раз, що вона вимовила слово "дружина".

У Зінькові знов зібралися "свої", тільки тітки Тамарихи не стало. Лишилася в свойому

дворі доглядати килима-казки, старих портретів і всього того добра, з котрим зрослося її серце і

в котрім бачила своє минуле. Але й про живих не забувала. То остатки збережених харчів

добувала для своїх людей, то переховувала в секретній світлиці тих, що боялися соняшного

світла. Часи ставали щораз то гірші. Московські під'їзди волочилися, як тічні голодних собак,

скрізь нишпорили царські тайні агенти, снувалися шпиги й донощики так, що чесному чоловікові

дихати ставало важко.

В Зінькові того не було. Та зате тут з кождою дниною зростав воєнний настрій. Чим

ближче до весни, тим ближче й до війни — казали собі, а Чуйкевич тільки зітхав, слухаючи тих

слів. Переїзд не вийшов йому на здоровля. Прийшло запалення легенів, і недуга знов

затягнулася. Б\вало й так, що хірурги тратили надію. Так і тим разом молодість побідила.

Недужий став приходити до сил, а разом із тим цікавився усім. Засипував Мотрю питаннями, де

тепер гетьман і король, які їх дальші плани, яка надія на побіду? Радів, коли Мотря могла йому

щось доброго сказати, і тішився, як школяр, коли його хтось з товаришів відвідав та приніс зі

собою запах пороху і степового вітру.

Раз ускочив у хату Мручко. Було вже рішено, що він поїде на Січ, тільки не знали ще коли