Полтава

більше, більше нігде...

На килимі і на портретах погляд Андрія застиг.

Як він любить те все і як жалує, що війна руйнує красу...

Хтось стукає у мисник. Ганна потискає сучок, і входить Мотря.

— Ось де ти заховалася, Ганно! — вітається.

— Не ховалася я, Мотре. Тамариха силою мене до себе забрала. Добра така.

— Є ще добрі люди на світі, та мало.

Ганна не відповідає. Вона нині всіх добрими бачить, тільки бідними чомусь. І Мотря теж,

може, найбіднішою з усіх. Довго, довго дивиться на її пишну вроду, а тоді:

— Яка ти гарна, Мотре! — і тулиться до неї, як дитина. Мотря не відштовхує Ганни від

себе:

— Дурненька ти моя! — каже і по голові гладить. Хотіла розказати її про свої походні

лазарети, про те, скільки нинішньої ночі людей померло, скільки рук і ніг хірурги відпилували,

але слова на устах завмерли. І її в тій світличці так якось світло зробилося на душі, як давно.

— Гарно тут, Ганну сенько, серце, гарно!.. Бачилася з Андрієм нині? — питається нараз.

Ганна паленіє.

— Бачила, Мотре.

— І що він? Все такий розмріяний ходить, ніби світ не про нього.

— Не знаю.

— А хто ж має знати, як не ти?