Полтава

Кажуть, на Псьолі трупи купами лежать, а скільки їх у проруби пішло, геть воду попсували.

Переварюєш її, анижу додаєш, і все-таки пити не спосіб.

І як це Господь дивиться на те все і мовчить, ще й цареві силу до його кривавого

рейментовання дає...

Багато жури в пані Тамарихи на голові, і вона мусить хоч годинку вснути, щоб забути про

неї. Тепер тільки спокою, що спиш, якщо тобі сни неспокійні не сняться...

Ганна по своїй тихій кімнатці розглядається. Як цікаво сотник Тамара все те продумав.

Стільки добра і так воно заховане, що ніхто й не догадався б. Навіть прислуга про тую світличку

не знає, крім старого дворецького, але цей скорше вмре, ніж своїх панів зрадить.

Він оден із прислуги до цього крила заходить, і в печах зимою палить, і прибирає. Нікого з

гостей туди не просять, це святая-святих.

Тамара Ганні якоюсь тіткою приходить. Любов Федорівна її знає від малих літ. На її дітей

дивиться, як на своїх, та ще тепер, по втраті власних синів.

Ганні у Тамарихи добре, краще, як у рідної мами, — о, куди!

А все ж таки хочеться звідтіля до власної хати і до власного щастя. А воно десь так

далеко, далеко...

...Де воно?

Дивиться Ганна на килим, пишно тканий, на мебель розкішну і на портрети на стінах. Чи з

них хто був щасливий? — питає.

Чи щастя його довго тривало? Де воно тепер? У тій красі, що веселить очі нащадків, і