Полтава

Казав його покликати до себе.Подав руку і просив сідати.

— Добре тобі у нас? — спитав князь.

— Дякувати Господу Милосердному і вашій світлості княжій, добре, — відповів.

— А хочеш, щоб ще краще було?

— Хто з нас кращого не бажає, князю!

Меншиков ніби тих слів не чув. Знімаючи якийсь волос зі свойого зеленого каптана і ніби

весь тим ділом зайнятий, говорив півголосом, споййно і рівно, як щось найзвичайнішого й

найбуденнішого в світі:

— Підеш негайно в Гадяч. Якщо тебе по дорозі спинятимуть рускі, то покажеш

подорожний лист, який тобі наша походна канцелярія зготує, а як мазепинці, то скажеш, що

князь Меншиков тебе силою з Батурина забрав і що тепер ти назад у службу свого пана

гетьмана вернути хочеш. Скінчивши це речення і ніби дорешти провіривши чистість свойого

каптана, він нагло зирнув на Гірчицю і гукнув:

— Розумієш?

Гірчиця стрепенувся.

— Розумію, світлосте ваша, — відповів, вилупивши очі. Усмішка вдоволення пробігла по

обличчю княжім. Князь любив, щоб його боялися люди.

— Бачу, що тебе розуму вчити не треба, — сказав ласкавіше, щоб осмілити

перестрашеного Гірчицю.

— Біда навчила, — притакнув Гірчиця, силкуючися скрити свій перестрах.