Полтава

Ганна прилипла до вікна. Весь світ перемінився для неї в одно питання: піде Андрій чи ні?

Коли б не те, що в Ромнах старшинська жінота вже й так стала на ній свої язики гострити,

то бігла би на його квартиру і просила, щоб її не лишав самою. Вона ж дійсно сама. Батько там,

а мати і рідня по другому боці греблі. Біля неї лиш Мотря. Так Мотря непритяменна. По

лазаретах, по таборі снується, ніби нічого не знає, не розуміє, своїм ділом занята. Для Ганни

Войнаровський і брат, і друг, і товариш. З ним вона може і про прежнє, і про майбутнє

побалакати, душу сирітську розвести. Без нього світ переміниться в пустиню. "Андрію! Андрію!"

— кликала за ним її душа...

На Тамаринім дворі кипіло. Люди суєтилися. Не знали, які частини мають іти, а які ні. То

сідлали коней, то розсідлювали і вели до стаєн. Крик, гамір, біготня.

Не вміли козаки так тихо в похід виступати, як шведи.

Шведи йшли, як машина, а наші шуміли, як Дніпро. Без супротивлення і шарпанини ніколи

не обійшлося.

А вже коли б так хоч сотна часть того сповнилася, що вони собі і другим тоді бажали, то

хіба весь світ мусів би провалиться.

— Ідуть, ідуть! — і що жило в Тамаринім дворі, вибігло на ґанок й на ворота, — в чім хто

стояв, незважаючи на мороз, що шинами палив.

В Ганни душа завмерла: піде чи ні?

Мов крізь мряку бачила прапори, коней, людей, уродливих трабантів, сурмачів з сурмами

блискучими, цілу тую процесію богині війни, що з шумом грізним, мов позасвітним,