Полтава

перевалювалася біля воріт.

Не лопотять порвані прапори, не ревуть грізно труби і навіть коні не іржать і не порскають

весело. Ой, не будуть їм раді ті, до яких вони на криваву гостину ідуть!

Поміж трабантами король...

І Ганнині очі ожили на хвилину, ніби мряка розступилася нараз. Побачила його виразно,

ясно, як на картині. Сухорлявий, ніби незамітний нічим. А все ж таки в нім однім тая сила, що

тисячі за собою тягне, що про життя і про смерть їх рішає. В тих синіх, ніби полинялих очах

майбутність Європи таїться. Той високий білий лоб за тисячі думає… Переїхав... Біля його

молоденький князик, вродливий Реншільд, ще кількох знайомих Ганні генералів і регіменти

пересуваються спокійно, рівно, як за хвилею хвиля.

Грюхотять гармати, аж Тамарин двір у посадах дрижить, гудуть шкурами повкривані вози,

аж підскакують ґанкові колонки. І знову імла, і знову мряка — пустиня.

Нараз очі Ганни всміхаються, і ціле обличчя прояснюється, як город в поранковому сонці.

Побачила Люксембурга і Рачка. Як два звірки на санях сиділи. Щось розказували собі. Не лиш

устами, а й очима, раменами, цілими своїми марними постатями розмовляли з собою. Аж

замовкли, похнюпили носики, і по обличчях їхніх розлився смуток і така прикра жалість, яка лиш

на малпячих мордочках буває. Прогуготів похід, і Ганна легше дихнула.

Зі шведами лиш кілька сотень наших пішло. Не запримітила навіть, хто їх повів. Гетьман,

значиться, у Гадячі остався, а з ним і пан Андрій... Пан Андрій носатий, пан Андрій кирпатий, я

не люблю пана Андрія... пригадала собі і засміялася весело.