Полтава

Тамариха притулила її до себе:

— Донця моя!..

Засоромилася Ганна і рум'янцем гарячим облилася.

— Це не сором, дитино, кохати, не сором, — гладила її по голові сотничиха.

— Я не кохаю, — відповіла Ганна, глянула на Тамариху і розсміялася, як дитина, бо

брехати не вміла. Тамариха і собі в сміх.

— Боже мій. Боже! Зміняється світ, а кохання яке було, таким і останеться довіку.

На вулиці зашуміло знову. Задня сторожа йшла.

— Може, це наші? — майнуло по голові Ганни, і вона задрижала.

— Не тривожся, дитино. Гетьман у Гадячі залишається, його небіж також.

— А вам хто казав?

— Знаю. Ходім на обід.

— Невже це вже полуднє?

— Вже і з полудня пішло. Час скоро минає. Щоби так скоро наше лихо минуло... Ходім!

По обіді Ганна до своєї кімнатки подалася, бо Тамариха по старому звичаю любила

полежати годинку. А нині тим паче. Набігалася та натупцювала, мов на весіллю.

Стільки несподіваних гостей і таких неспокійних, як козаки. Ніколи не вгадаєш, від чого

вони скиплять. Часом за таку марницю бешкет знімуть, що і згадувати не варто. Та краще вони,

ніж москва. Щоб вона не вернула ніколи. Одну третину города спалили. А що вбивств, що

всякого насильства було — не перечислити.