Полтава

Дещо по батьках надбали, дещо придбали самі, працювали, клопоталися, ночі спокійної не

мали, прийшла війна. Бог синів до себе покликав, і на кого ми тепер нашу працю оставимо?

Хустину до очей підняла — схлипувала.

— Краще б я на кількох десятинах сиділа, а з синами, ніж на багатствах, а сама. Коли б

знаття, що із-за маєтків люди воюють, то роздала би усе-усе, бо краще біда, ніж таке

кровопроливство.

Войнаровський заспокоював її. Казав, що війни з давен-давна бували і, мабуть,

остануться довіку, бо в цілій природі йде безнастанний бій, а хоч би в нас ні дворів гарних, ні

ніякого багатства не було, то все-таки ворог по нашу землю піде, а землі боронити треба, бо раз

нас Бог посадив на ній, так вона наша, не чия. ї звірина свого леговища боронить, бо воно її, а

що ж про чоловіка казати? Народ, що не боронить землі, не варт її, це не народ, а стадо

безмозкої худоби.

Розмову перервав гаркіт бубнів. Войнаровський зірвався.

— Пора мені! Спасибі, паніматко, доброго здоровля, пані Анно, не поминайте злом!

— А то ж куди? — скрикнули обі нараз.

— Мабуть, король на Веприк іде.

— Чого він там шукає? Войнаровський подумав хвилину:

— Може, слави, котру Левенгавпт біля Лісної загубив.

— Ох, лишенько! — нарікала Тамариха. — І знову людська кров поллється.

— Хай і ллється, щоб лиш не надармо, — відповів Войнаровський, вискакуючи на ґанок.