Полтава

— Жартую? — і потиснула оден із сучків, яких чимало було в тисових грубих дошках, з

темнавими жилами й химерно повикручуваними баранцями. Мисник здригнувся, аж скло у ньому

задзвеніло. Доторкнулася другого сучка, і мисник на двох залізних чопах обкрутився так, що

можна було пройти попри нього.

— Не бійся, в западню тебе не втручу, — сказала Обидовська і взяла його за руку. — От

тут стій, поки світла не впущу. — А тоді знов доторкнулася якогось таємного сучка, і в стелі

розсунувся оден з касетонів, пускаючи горішнє світло.

В стінах не було ані одного вікна, всі вони завішені були образами.

— Ніс sunt tabernacula tua![106] — аж скрикнув Войнаровський, побачивши світлицю, як

маленький музейчик. — Ось розкішниця яка! Так і хотілося б сказати: hie habitabo in aeternum!

[107] — з тобою, Анночко, розуміється, з тобою!

— Який шармант, мосіє Войнаровський, — покрутила головою, — і який брехун, —

додала втихомовку. — Не диво, в дядька пішов. Ой багато ви лебединих душ на свою чорну

совість взяли.

— Ах, ангелиці мої неповинні! — відповів Войнаровський, розглядаючися кругом.

А дивитися було на що. Оден килим що варт! Великий, на цілу світлицю, темно-вишневе

дно, аж чорне, а на йому і пташки співають, і цвіти пахнуть, і винні китиці солодким соком

наливаються.

— Ковер-казка! — аж скрикнув Войнаровський. — Дивишся і забуваєш про зиму і війну,

про горе, як море, а хотілося б... ет! — і махнув рукою.