Полтава

собаку по голові гладить, і козачка у багряному контуші і в рантусі білім, попід бороду і кругом

голови, ніби з церкви вернула, а її спідниці хлопчик-п'ятиліток тримається і дівчинка з

перекотиполем на розтуленій долоні, ось-ось, хай тільки вітер повіє, і обоє кудись полетять.

Вже, мабуть, й полетіли, бо образи не нинішні, а днедавні були. Золочені рами почорніли,

хоч тут ані мух не видко, ані ніхто люльки не курить. Де ж би в такій святині!

— Всі вони, Анно, турбувалися колись маєтками, рангами, славою, всі вони страдали і

кохали, і бач, що осталося по них! Ars longa, vita brevis.

Ганна притулилася до нього.

— А по нас і того, мабуть, не останеться, Андрію. Ворог пильно всі сліди загладить, ніби їх

вітер снігом замете, — пророкувала.

— І пом'янути не буде кому. Але подумала хвилину і додала:

— А може, Величко що напише, він тепер у мойого брата Василя сидить. Гарно пише.

Войнаровський, щоб відірвати її від сумних гадок, показував у скляних шафах фарфорові

тарілки, чарки всіляких виробів і полтавські глиняні цяцьки, левиків, медведиків, котенят з

повигинаними хребтами, то перестрашених, то знов ніби грізних, а так гарно вироблених, що не

можна було дивитися, щоб не сміятись. Але Ганна все до образів вертала. Питалася, чи тямить

у гетьмана в Бахмачі портрет батька Богдана, подовгастий, як двері в рамах різьблених, в листя

і в степові бодяки.

— Отой, знаєш, у темній киреї, як скрепла кров, і з булавою, обсипаною самоцвітом.

Тямиш?