Полтава

— Уважно, Ганнусю, уважно! — крикнув і подав її руку, бо мало що не спотикнулася на

вишморганому закруті.

— А що, — правда, що краще вдвійку ходити, як одинцем, — жартував.

— Як коли і як з ким, — відповіла, спираючися на його рам'я...

Гадяч гудів. Всі двори, вулиці, майдани були переповнені народом: шведами, поляками і

козаками.

Іржали коні, допрошуючися ранніх оброків, ревіла на майданах худоба, люди бігали,

волохаті від інею, і перекликувалися всілякими мовами.

Над городом висів туман з димів і випарів.

Сопух і згар дер по горлі й викликував кашель. Москалі одну третину города спалили, а

хоч шведи й козаки вгасили пожар, то все ще курилося зі згарищ, все ще дим сірим на-висом

бовванів над хатами й садами, не пускаючи сходячого сонця.

— А тебе звідкіля Господь таким раннім ранком провадить? — спитала Войнаровського

Ганна.

— Від Понятовського вертаю. Вісті з Польщі дістав. Присилав по мене чоловіка.

— Ов! І що ж він тобі цікавого сказав?

— Розкажу опісля. А тепер не балакай, бо простудишся. Мороз ще не пустив.

— Незабаром буде відлига.

— Хто казав?

— Тамариха.