Полтава

— Як же забути тую силу і цей біль, що з нього б'є. Ліва брова трошки піднята, і від неї

моршина робиться на чолі, така дивна, аж болюча, якої вовік не забудеш.

— А Богуна забув, що у нас у батьковій опочивальні висів? Я собі його все чомусь-то

чорнявим уявляла, гарним, але грізним, а він, білявий, синьоокий, на Виговського скидався.

Тільки ніс менший і рівний, лиця гладкі, білі, а лоб високий-високий. Жупан на йому синяво-

зеленавий, як морська вода, і наопашки плащ червоний, як огонь. Сам він стрункий, ставний, ну,

прямо орел. Дивно, що з полотна не зірветься й не полетить...

Так вони згадували, ніби про весь світ позабули. Згадували дворики старі з ґаночками на

тесаних стовпцях і зі сходами, що скрипіли, ніби знати давали, що гість іде, і зі стовпами біля

ґанку, до яких залізні обручики поначіплювано, щоб було до чого коня припнять, поки хазяїн не

вийде й не гукне на прислугу, щоб до стайні забрати, знак, що гостя так скоро не відпустять, бо

любий.

І згадували ті троянди під вікнами дівочої боківки, і маруну, й васильки, і м'яту, й руту та

ще й соловеїв, як розспіваються у маю, і місяця, як у вікна глядить і вснути не дає, — усього

згадували, а про війну забули.

— І всього того, мабуть, нам не побачити, Ганнусю. Що москва пограбувала й попалила, а

що свої поруйнували.

— Як же так, свої і руйнують?

— Гадають, що як двори понищать, то й пани не вернуть, бо не буде до чого. А

забувають, що самі себе руйнують, бо що з землі виросло, те й до землі належить, земля ж