Полтава

бука й не приступай. Спаніла наша Україна, спаніла, а мені чомусь здається, що наші

старосвітські звичаї кращі були.

— Бо наші, — відповів Войнаровський.

— Наші, — і собі притакнула Ганна.

— Ох, лишенько! — схопилася Тамариха. — Вибачте, ніколи мені. До хазяйства треба, —

а нахилившися до уха Войнаровського, довірено шептала: — Бо то, бачите, заховала я дещо на

чорну годину і якось щасливо зберегла перед москвою, а тепер треба для своїх добути, — і

побігла, тільки шовкова спідниця зашелестіла за нею.

— Ходім до мене, — звернулася Ганна до Войнаровського, — ось туди, наліво.

Перейшли декілька світлиць, аж опинилися у боковій, що ціла була виложена тисовим

деревом.

Стеля зі сволоками напоздовж і напоперек. У стінах малі заґратовані віконця. Попід

стінами лавки, на стінах образи, старі й задимлені, що годі були й угадати, чи це святі, чи

портрети предків. На середині здоровенний стіл.

— А де ж це пані Обидовська опочиває? — спитав Войнаровський, недобачуючи нігде

ліжка.

— Ось тут, — відповіла, відчиняючи великий мисник від землі аж до стелі, що ніби

вбудований був у стіну.

— Жартуєш, — сказав, дивлячись на безліч усяких пляшок і склянок, збанків і тарілок,

усякої форми і міри.