Полтава

— Правда, що вона тут має свій двір. Я й забув.

— Мешкаю в неї. Недалеко відсіля. Зайди. Це твоя якась далека своячка. Рада буде.

І вони не йшли, а бігли, раді, що зустрілися з собою.

Двір Тамарихи бовванів серед вишневого садка, з димарів дим піднімався вгору, у вікнах

ще світилося, на муравнику перед ґанком горіли огнища і грілися гуртки продроглих, невиспаних

людей.

Дівчата зі збанками гарячого молока вискакували з кухні й обділювали ним козаків. Ті

пили жадібно й жартували.

— От пізнати родовиту козачку, — завважив Войнаровський. — Дбає про наших людей

пані Тамариха.

— А як же ти хотів? Своя душа. Двох синів втратила на війні, знає, що таке горе.

В сінях звіталися з сотничихою. Мала на собі чорну спідницю, підшубок по коліна, а на

голові теж чорний чіпчик, з-під котрого кучерявилося біле волосся. Блага усмішка на устах.

— Кого я бачу! — крикнула, — Мосіє Войнаровський!

— Він самий; кланяється милості вашій.

Пригорнула його, як сина.

— Вільно? Не погнівається сестричин гетьманський?

— Як же гніватися за ласку такої шановної матрони? — відповів, цілуючи перстенями

прибрану руку.

— Ох, бо нинішні наші молоді достойники дуже в вашеці несуться, гонорні такі, що без