Полтава

— Мабуть, хотілося б того, чого хотіли тії руки, котрі його ткали... — додала Обидовська.

І обоє на хвилину замовкли. Думали, чиї то руки могли такий гарний ковер ткати, двірської

дівчини, що влюбилася в пайового сина, чи козачки-Пенелопи, що свого мужа Одіссея з

далекого походу, як з Трої, виглядала? Хто б не ткав, не іглою він нитки крізь основу

пересилював, а своєю власною тугою ті пишні узори мережав.

Вже, мабуть, руки, що цей килим ткали, давно в домовиш зітліли, а пташки все ще

співають, цвіти пахнуть і спіють ягоди в китицях.

— Ars longa, vita brevis[108], — сказав Войнаровський і обережно, щоб не потолочити

квіток і не придусити пташок, підступив до канапи: — Боже ти мій, звідкіля вони такої штуки

добули?

— Тамариха казала, що це таки наші полтавські майстри робили.

— От молодці! На тому сідалі хоч би шістьом Полуботкам сидіти, так не завалиться. А все

ж таки яка вона у своїй формі легка, яка вигідна і притульна, як гарно жовтий ясень, мов слонова

кість, до цих малинових обоїв підходить. Казка, не канапа!

— Дійсно, як сиджу на ній, то хотілося б слухати якоїсь гарної казки, не про дванадцятьох

розбійників, ані про Бабу Ягу, а такої якоїсь, ну, я сама не знаю якої!

— Яку розказував собі в душі столяр, що цю мебель стругав, — доповів за неї

Войнаровський.

Стояли біля себе рам'я об рам'я і розглядали портрети. Русява паня з синьою квіткою в

одній руці, а з молитовником у другій, і сотник якийсь лівою рукою на стіл сперся, а правою