Полтава

народна, не чия. Усі ми народ і всім нам треба обороняти її, бо візьме чужий і не такі палаци

побудує. Тоді й жалувати стануть.

В голосі його бриніла щира нотка жалю.

— Отак, що одно покоління побудує, те друге поруйнує. Руїнницьким духом на нас з Азії

несе, степ, ми, Ганнусю, степ...

— Степ гарний, хвилястий, шумить.

— Гарний, та негарно жити на ньому. Хто захоче, цей його й толоче. Людей, як худобу, з

одного боку на другий переганяють. Чи бачила ти де таке?

Перервала сумні гадки питанням:

— А що тобі пан Понятовскі сказав?

— Нічого доброго. Київський воєвода й великий гетьман коронний у криваві піжмурки

граються. По цілій Польщі вганяють за собою, винищуючи край до краю. Ми тут на короля

Станіслава ждемо, а він lentissimo passu[109] посувається, бо шведський генерал Крассов,

котрого йому король Карло з кількома тисячами доброго війська до боку придав, контрибуції з

народу здирає. По кілька талярів з диму і на кілька місяців наперед, так само, як Рибінські, каже

собі давати. А їм тим часом треба би якнайскорше на Поліссю з військом литовським

получитися, щоб Синявського знести, а Рибінського до послуху королеві Станіславові

приневолити, чого як не зроблять, то свою справу проріжуть і нас ворогам у кліщі кинуть. Король

Станіслав людина мудра й чесна, але вождем там не він, а отсей дерун Крассов, — от в тому то

й біда!