Полтава

Довго прийшлося гетьманові ждати і стукати кулаком об стіл, заки заспокоїлися

розгарячені голови старшинські.

— Спасибі за готовність вашу не опускати мене при нинішній важкій годині.

— Доживемо кращої, — потішали його.

— Вірю і надії не трачу. З нами тут козаків тисяч три з лишком. Але ж бо Левенець ще не

рішився, а Полтавський полк чималий.

— Левенець на вибір Скоропадського не поїхав.

— І Скоропадський по добру булаву не прийняв. Його присилували. Він наш однодумець.

Як матиме нагоду, верне до нас. І залоги теж не всі вже перейшли до царя. Подбаємо, щоб вони

получилися з нами.

— Подбаємо! Не пощадимо себе.

— І високу Порту приклонимо якось. Коли б не Лісна, турки були би вже тут. Але що

найважніше для нас, так це Січ. Я на Гордієнка числю. Він нібито ворогував зі мною, бо

запорожці не дуже прихильним оком глядять на Гетьманщину, і на наші буцімто панські порядки,

але в рішаючий мент рішить у них здоровий розум. З царем проти свого гетьмана не підуть.

України не зрадять.

— Честь їм!

— Слава січовому лицарству!

— Хай живе Гордієнко! — гукали старшини, буцімто запорожці вже й справді за порогом

стояли.