Полтава

— І тому-то я тільки ждав тієї нагоди, шоб нав'язати зв'язки з королем Карлом. Як це

важко було, зрозуміють ті, що колись по нас прийдуть. Вони й осудять мене... Біда зменшує

провину. Я був у великій не біді, але скруті. Сучасним годі те зрозуміти. Будучність зрозуміє і

подякує мені, навіть тоді, коли б мій задум не вдався. І пшеницю сіємо восени, а вона щолиш

літом колоситься, пролежавши цілу зиму під снігом. Я не зраджував царя. Він мене хотів вивести

в поле, а я лиш не давався, дякуючи розумові, котрий мені Бог дав, і досвідові, котрий я собі

важкою працею добув. І короля Карла я теж на манівці не зводив. Від самого початку війни

готувався я до того, що тепер зробив. У Батурині зібрав я мало що не сорок гармат, значиться,

тільки, скільки їх шведи мають, а муніції, провіанту й фуражу куди більше від них. Про гроші й не

кажу. Їх було в мене більше, ніж у шведів та в москалів укупі. Війська ж мав я тисяч 50 і кілька,

стільки, що Карло, й не дуже-то менше, ніж цар.

І коли б Карло не загаявся був у Саксонії, коли б він ще тогідь дав мені нагоду пристати

до нього, я підняв би був на Україні такий зрив, як колись за Богдана Хмельницького вчинився,

бо хто каже, що народ проти мене, цей краще б своєї совісті спитався, може б, вона відповіла

йому, на кого то нарікає народ. Невже ж церкви й школи будував я для себе і для тих своїх дітей,

котрих не маю, і невже ж я маєтки збивав для них? Складав я Їх на будівлю Української держави

і для їх хазяїна, для мойого наступника, хотів я озолотити булаву, а дехто брався ожемчужувати

пірнач. Та невже ж я тому винуватий?

— Ні, ні, ти не винуватий!

— Ти прав, — притакували вголос старшини. А гетьман продовжав: