Полтава

тільки якась частина досталася йому як електрові саському.

— Подлість!

— Нікчемність! — озвалися ті самі голоси, а гетьман спитав таким же голосом, як і

передше:

— Як же ви гадаєте, панове? Добре я себе почував би в такому товаристві? І чи можна

покладатися на таких союзників?

— Ніяк.

— Нам не по дорозі з ними!

— Не підеш на совіт нечестивих!

Гетьман дав знак — утихли.

— Так само, як Польща, — продовжав свою промову, — розкололася і наша Україна. Не

хочу з могил викликувати кривавих тіней. Але пригадайте собі, що робив Василь Леонтійович...

Я боронив його, доки міг, аж коли він своїми затіями став загрожувати не лиш мені, але й

Україні, сталося те, що статися мусіло. Не міг же я дозволити, щоб із-за його і Любові Федорівної

амбіцій пропала Україна. Хотів я і хочу, щоб Україна осталася з'єдиненою і вольною. Ось чому-

то я і порвав з Петром та з Августом, а перейшов до Карла й Станіслава. Вважаю їх певнішими й

не такими небезпечними для нас, як тамті. Це мені наказував мій розум, котрого я в нікого

позичати не потребую, і моя совість, котрої я за ніякі маєтки в світі не проміняю. Це совість

будівничого, який двадцять літ будував храм волі і тепер його власними своїми руками бурити

не бажає. І знайте, що не збурить, хоч би йому за це Бог вість-що обіцяли! Бог вість-якими