Полтава

анатема! анатема!"

Повторяючи ті грізні слова тричі, повинен був митрополит тричі вдарити жезлом в образ і

подірявити його, а решта духовних мала гасити свічки, ломити їх і кидати під портрет. Народ же

повинен був, мов від чорта самого, від портрету "злодія-ізмінника" з церкви втікати і той жах

передавати другим, від покоління у покоління на довгі віки.

— Поки Україна розуму не набереться, — промовив великан.

— Поки ми замість анатеми слова не кинемо на них анатеми чину, — додав оповідач.

— Анатеми чину, — повторили й другі і тихо виходили з вартівні, бо вже благовістилося

на день.

Тієї самої ночі у гетьманських покоях відбулася нарада.

Покликав на неї гетьман своїх старшин не так для обміркування воєнних планів, бо без

відома короля Карла годі було про війну що-небудь рішати, а більше, щоб довідатися, які їх

плани.

Від якогось часу гетьман помічав у своїх вірних деяке хитання.

Особливо з тої пори, як цар проголосив свій другий маніфест, це хитання більш пмітним

стало. І не диво. Цар обіцяв простити всякого, хто протягом одного місяця від зрадливого

гетьмана до свого законного володаря верне.

Такого-то прийме цар і пригорне до груді, як блудного сина, як пастир вівцю, що відбилася

від свого стада. Може, не так старшинам, як їхнім жінкам усміхалася ця ласка царська. Вони ж

так багато всякого добра залишили в своїх хатах! Взяли от, що в руки попало. А цар вертає