Полтава

хотів би я пережити своєї слави. А як ви — того не знаю-Здвигнув раменами, і останні слова

повисли у повітрі та не розпливалися в ньому.

— А я гадаю, — стояв при свойому Апостол, — що всяке життя від смерті краще, навіть

від лицарської, від такої, якою Чечель і Кенігзен погибли. Бо возьмім хоч би теперішню нашу

війну. Живеш, так, значиться, мусиш обороняти своїх позицій, бо — мусиш, а згинеш, так тоді

ворогові легше, а нашому ділу втрата. Як гадаєте, панове, ні?

— Мертві сорому не знають, — озвався компанійський полковник Кожухівський, і обличчя

його зробилося якесь урочисте й грізне разом.

— Що ти, полковнику, кажеш! — скрикнув Зеленський. і здивування застигло на його

устах. — Невже ж ми аж до такого дійшли?.. Мертві сорому не знають?!

— Чи знають, чи не знають, — перебив їх охочекомонний полковник Гнат Ґалаґан, — хіба

нам яке до цього діло? Ми ще, дякувати Богові, живі. А поспішатися до смерті — це не

лицарство, лиш дезерція. Бо що воно таке значить: боротися хоробро? На мою гадку, це значить

з усіх сил обороняти свойого життя і не погоджуватися з гадкою про смерть, не складати

оружжя. От що!

Сказав і так якось ворожо глянув на Кожухівського, так йому зморшками постягало кутики

уст, буцім він шкірився до нього. От-от і — вкусить.

— Мертві сорому не знають, — повторив Кожухівський голосом сумно-рішучим. — Невже

ж ви бачили сором на обличчях батуринців? Я бачив у них завзяття, жах, злість, навіть розпуку,

а сорому ні. Сором тут, поміж нами...