Полтава

Останні слова він вимовив тихо, і обличчя його стало беззахисне, сумно-всміхнене, ніби

на все готове.

За вікнами вітер гудів. Щось гуляло по даху і реготалося злобно...

— Пан компанійський полковник Кожухівський, — перервав тишину Ґалаґан, — каже,

немов то сором поміж нами. Добре було би знати, у кого і в чім він цей сором бачить? — І

зморшки постягали йому не тільки кутики уст, але й очей-Ліве прижмурилося, ніби питалося: "Еге

ж?"

Кожухівський відкашельнув і встав.

— Хочеш, полковнику, знати, так слухай! Голос його нараз змінився. Звучав певно і

безбоязко, а обличчя з лагідно-всміхненого зробилося суворе-грізним.

— Миргородський полковник натякнув перед хвилиною на Термопіли. Si parva magnis

comparare licet[97], порівняймо себе з тими спартанцями, що в Термопілах на певну смерть сіли.

Не гадали вони, як і куди їм спасаться, хоч ясна річ, ще коли Єфіяльт якусь там стежку знав, так

і їм могла вона бути відома. Але не шукали вони тієї стежки, лиш повечеряли востаннє з вождем

своїм, розпрощалися і на другий день, здержуючи навалу ворожу, трупами своїми загатили їм

вхід до рідного краю... А було їх лиш триста. Триста героїв!

— А хто це сказав тобі, що я або Апостол хочемо спасатися? — схопився Ґалаґан.

— Еге ж, еге! — притакнув Апостол. — Хто тобі сказав?

— Хто? Слова ваші говорять, — відповів Кожухівський.

— Які слова?