Полтава

— В гирлах вулиць, що до майдану ведуть, Меншикова драгуни ескадронами поставали.

Коні іржать, квичать, на людей наступають, — крик такий! Аж ось і втретє ревнули гармати, і мені

аж в очах замихтіло. Наші генеральні й полкові старшини в контушах та в шубах соболевих,

духовенство в ризах дорогоцінних, а попереду Меншиков і Головкін з ордерами й хрестами на

поміст увіходять, аж сходи тріщать. Щось там московські охвіцери скомандували, якби їх шилом

в черева шпигнув, щось зверещало військо, і загарчали їхні барабани.

— Ведуть, ведуть! — зашумів народ і став до помосту перти, — гвардисти царські на

силок порядок штиками держали. — Ведуть, ведуть!..

Двох катів у червоних убраннях, ніби з кривавої купелі повискакували, тягнули

страхопуда, "чучело", як москалі кажуть. На ньому гетьманське вбрання, в руках коштур, ніби

булава, а на грудях Первозванний Андрей, котрого, як знаєте, він був другим із черги каваліром.

І поставили тую куклу під шибеницею, буцімто гетьман Іван Степанович стоїть... Стоїть.

— А народ що?

— Не знаю. Мені потемніло в очах. Не бачу нічого, ніби дим, ніби мряка якась. Чую тільки,

читають щось. Вихвалюють царя і його ласки для українського народу, а гетьмана зневажають.

Не цар, а він усякі здирства чинив, народ податями обкладав, віру святу православну єзуїтам

запродати гадав, а Україну від Росії відірвати збирався, щоб її через руки Карла знов

польському королеві Станіславові у вічне по-гноблення передати. Народ слухав і охкав, бо що

йому більше було робити? Полки Стародубський, Чернігівський, Ніжинський у царя під рукою,

гетьман зі своїми вірними Бог знає де, а Чечель з Кенігзеном на господньому суді стоять. Що