Полтава

— Вічная пам'ять, — понеслося хором, аж шибки у вікнах задзвеніли.

— Вічная пам'ять...

І зробилося тихо, як у церкві.

Криваві марева понад похиленими головами перелітали...

Гетьман сів і дав рукою знак, щоб і старшини сідали.

— А тепер спитаюся вас, панове, чи є між нами такий, що схотів би жити, як Ніс, а не

вмирати, як Чечіль? Порадьтеся своєї совісті і дайте мені щирий отвіт.

Перекидалися поглядами, не розуміючи, до чого гетьман веде.

Аж Данило Апостол почав:

— Не знаю, чому то милість ваша якраз нині поставив до нас таке питання. Невже ж дали

ми який привід до того? Всі ми, Іване Степановичу, не днешні, і, мабуть, навіть наймолодші

поміж нами заглядали вже смерті в очі. Може, й не раз. Знаємо тоді, яка солодкість у

лицарському, а яка гореч у нікчемному життю. І хто з нас волів би пить помиї, ніж вино? Але ж бо

й найшляхотнішим вином упиватися теж недобре. Так само лицарською славою п'яніти. Хоч би

ми всі, так, як тут є, мов спартанці під Термопілами погибли, то яка з того була би для України

користь? Скажеш "слава", так славою одною ситий не будеш. Для України треба не тільки

вмирати, але й жити.

— Життя життю не рівне, — почувся голос гетьмана, тихий, але виразний, що його і в

найдальшому кутку чути було. — Буває життя гірше від смерті, і не про одного кажуть, що він

пережив себе. Помер би в пору, то і славним остався б, а так жив і славу свою пережив... Не