Полтава

народ може, коли війська не має? Може, хто і кулак затискав, і скреготав зубами, може, кому й

розривалося серце надвоє, слухаючи тих московських брехень, та ніхто вголос противитися не

смів, ніхто... І тоді виступив світлійший князь Меншиков і витолкував народові, що не годиться,

щоб такий облудник та ізмінник, як Мазепа, був каваліром найвищого царського ордену, і тому

він, князь Меншиков, з припоручення самого царя патент на чин каваліра, виданий свого часу

бувшому гетьманові Мазепі, роздирає. І роздер на-поздовж, напоперек і ще раз, і ще, і шматочки

з вітром пустив.

А тоді орден св. Андрея з того чучела здерли і катюгам знак рукою дали. Оден з них

почіпив на шию манекіна мотузок, прискочили, вхопили і чучело на шибеницю потягнули.

Що дальше — не знаю, бо я вже не слухав і не дивився. Розказували тільки, що того ж

дня увечері полковників по одному до князя Довгорукого закликали, і вони послушно і без ніякого

супротивлення обіцялися усе робити, чого тільки від них цар зажадає.

Оповідач скінчив. Слухачі мовчали. Довго ніхто не важився перебивати тишини. Розуміли,

що зневага, заподіяна гетьманові, була їх зневагою, слиною, якою Москва плюнула в лице

України. Мовчали, бо іноді мовчанкою люди краще порозуміються, ніж словами.

І якщо вечером у деякого з гетьманських сердюків, може, й являлася грішна гадка

покинути його і або вертатися додому, або переходити на бік царя, так тепер всі вони згідні були

в одному, а саме: витривати біля гетьмана аж до останньої побіди, або до загину. Московському:

"Десять разів мір, заки раз відріжеш" вони протиставляли своє: "Або пан, або пропав".

Мовчали. Аж Рачок зіскочив з лавки і, спльовуючи, промовив: