Полтава

— Блазні, блазні!

— З тими словами він підійшов до вікна, бо не хотів, щоб люди дивилися в його жалюгідне

обличчя. Голову до зимного вікна притулив.

— Блазні!

Шибки у вікнах сіріли. Мороз повирізьблював на них цвіти, зірки і всілякі кунштики. Вітер

обкидував їх снігом, і як хто з варти вертав, то він крізь відчинені двері у вартівню вдирався і

снігом на сердюків кидав.

А вони ніби поприкипали до своїх місць.

Уявляли собі цей гидкий образ, цю комедію, яку цар, мов у театрі, на глухівському

майдані виставив, а глухівці дивилися, не розуміючи, що москва насміхається над ними. Що

глухівці! А полковники і старшини де були?

"Блазні! Блазні!" — лунали Рачкові слова по мозках сердюків.

"Блазні!.." Хто? Цар, Меншиков, Головкін, що комедію грають, чи наші, що позволяють

грати комедію з собою?

"Блазні!"

Оповідач, як перше не поспішався розказувати, так тепер, вже й не прошений, продовжав:

— А на другий день вибрали нового гетьмана. Після вибору стародубський полковник, а

тепер буцімто гетьман український, до Троїцької церкви поїхав. Там після єктеній і його за

іменем царя уперве пом'янули, там він за глухівським протопопом Борзаківським на вірність

цареві присяг, до царя з поклоном їздив і від нього в царській кареті вертав. А ми дивилися і