Полтава

пам'ять. Замовкне голос Петровий, а зойк мордованого Батурина лунатиме крізь століття.

Правнукам причується колись, як мордували їх предків.

Гетьман очі на неї підвів.

То не колишня Мотря стояла перед ним, а видиво якесь. Тамта тягнула до себе,

приманювала, як молодість, як весна, сп'янювала, чарувала, а теперішня поневолювала, побі-

джувала, як Немезіс, як фурія, як світовладна конечність.

— Ти страшна, Мотре! — сказав і закрив рукою обличчя.

— Страшна, як доля України, — відповіла.

Мовчали, але чули, що це не мовчанка, а лиш розмова, на котру слів немає.

Заскрипіли двері, і гетьман побачив пару вірних очей.

— Увійди, Кендзеровський, — сказав, і гетьманський покоєвий спинився біля порога. —

Що нового?

— Нічого. Ваша милість, може, повечеряти зволять?

Мотря зірвалася з місця.

— А це куди? — спитав її гетьман.

— До моїх недужих. Дідусь не дасть собі ради з усіми. — І вийшла.

Кендзеровський розставив похідний складний стіл, добув із ящика срібну посуду і

накладав на тарілки страву.

— На Гончарівці був? — питався його гетьман.

— Збігав, милосте ваша.