Полтава

Не дала йому докінчити.

— Я з пекла, Іване Степановичу, з пекла! Злість одна, помста одна, — більше нічого не

хочу, не бажаю. Хто бачив, як конав Батурин, тому вже не радуватися довіку, не всміхатися

навіть до рідної дитини, не любити, лиш ненавидіти!

Гетьман зжахнувся.

— Мотре Василівно, що ви це? Вам не личать такі слова. Ви жінка, прегарна жінка.

— Цитьте! Коли б ви бачили, що тут з гарними жінками творили! Ні, ні! Не нагадуйте про

красу, про добро, про кохання, забудьте, що вони є на світі! Надто вже добрі були ми, — і що

нам за це? Земля наша — толока повсякчасна, жировище звірів, а звірі доброго слова не

розуміють, вони огня і заліза бояться. Треба нам бути палкими, як огонь, і гострими, як меч...

Гетьман з острахом дивився на Мотрю.

— Лишіть це нам, мужчинам, а самі останьтеся такими, як були. Ненависть тільки

нівечить, а творить любов.

— Ха-ха-ха! Багато вона натворила, — відповіла Мотря, показуючи рукою на вікно.

— Так, справді, — притакнув гетьман, — ненависть поборола любов, але тільки на час, бо

любов усе ж таки сильніша від злості. Вона відбудує руїну. Самі ви перед хвилиною сказали, що

чоловік з землі і з неба. З неба ненависті бути не може, вона з землі, — може, з пекла, а любов з

неба, і невмируща, як воно.

— Нам треба земної любові, Іване Степановичу, не небесної. Треба нам зродити й

виховати покоління нове, сильне і невгнуте. Не співати нам про плакучу березу, не скиглити