Полтава

— І що?

Кендзеровський мовчав.

— Камінь на камені не остався, правда?

Гетьманський вірник не хотів кервавити серця свого пана.

— На Гончарівці Мручко зі своїми людьми порядкує, — промовив.

— А в Бахмачі?

— Бахмача не спліндрували.

— Хоч оден дах мені над головою лишили.

— Не вспіли зруйнувати, милосте ваша.

— Не вспіли. А пана Чуйкевича бачив?

— Пан канцелярист Чуйкевич у Бахмач поїхав. Сподіюсь, що надбіжить звідтіль, щоб

рапорт вашій милості здати! Колотяться старшини.

— Ще й тепер? Після того, що в Батурині сталось? — І гетьман підступив до вікна, щоб

затаїти своє збентеження.

Дивився на Сейм, що серед темряви виблискував ледом рудим від луни. Бачив не раз

цей широкий і далекий краєвид, замкнений, ніби рамою, розкішне різьбленою, хуторами, гаями,

банями церков і вежами дзвіниць. Як було дивитися серед ночі, то хоч би яка темрява, а по

хуторах і селах світилося, ніби домівки людські на Батурин гляділи. А тепер там темно і глухо.

Весь край лежав, як мрець на марах.

Нігде й сліду людського животіння...