Полтава

Що з землі зросло, най обернеться у землю, як родючий погній для нового життя, а що

святого сотворили батьки, хай переймуть наслідники їхні, щоб відчути зв'язок кращої

майбутності з минувшиною страшною.

Росли могили, прочищувалася руїна, розвівалися останки домів. Вітер роздував

труповонний сопух.

Мовчав Сейм, небо не розплющувало зорішливих очей.

Лиш смолоскипи, як червоні хустки, маяли серед чорної пітьми, над могилками, в

обсмалених пожежею садах, вили бездомні пси, а крізь тьмаву імлу, мов з-поза світу,

поблискував місяць.

II

— Ось де ми зустрінулися, Мотре Василівна!

— Там, де й розпрощалися, Іване Степановичу, в Батурині.

— У Батурині?.. Де він?.. Його нема.

— Він у серцях наших, в пам'яті людській, у майбутності.

— У майбутності, — повторив, гірко всміхаючись, гетьман. — У майбутності.

— Так, у майбутності, Іване Степановичу, — стояла при свойому Мотря, — бо навіть цар

землі і неба знівечити не може.

— Але люди, Мотре! Де люди?

— Люди з землі і з неба.

— Правда твоя, — притакнув, — люди з землі і з неба. Я з землі, а ти...