Полтава

Мовчали. Крізь вікна долітав скрегіт заступів і гомін козаків-гробокопателів. Ворони з

дерев на дерева пролітали, кракаючи злісно, що люди добичі їх збавляють. Вони ж сестри війни,

це їх жир! Пощо трупів загрібують у землю, пощо бідних птиць поживи збавляють? Зима

надходить, жорстока, люта зима...

Мотря чула, що гетьманових слів без відповіді оставити не може.

— Гадаєш, Іване Степановичу, — почала, — що мені легко?

— Того я, Мотре, гадати не можу. Але не знаєш, як відповідальність гнітить.

— Хто її приняв на себе, хай страдає. Пора привикнути до цього, — відповіла.

— Знаю. А все ж таки я тільки чоловік. Не осліп і не оглух. Бачу, що діється, і чую, що тут

діялося, Мотре. Не здержу я!

— Мусиш, — крикнула, — мусиш! Хоч би валився світ, хоч би всі трупи з гробів

повставали і казали: "Вертай!" Цей шлях судилося тобі пройти. Не колотитися нам довіку, як

отарі загнаній в огорожу і батоженій страхом. Ми народ, а ти провідник його. Одна смерть може

тебе спинити. Але я чую, що вона ще далеко.

— Своєї смерті не боюся, Мотре, а страшно мені, щоби не вмерло діло.

— Велике діло не вмирає ніколи. Поховаємо трупів, нове життя добудемо з руїни. Хоч як

ми у Ковалівці прочищували стежки, а трава все-таки виростала... Люди ж сильніші від трави.

— Правда твоя. Та подумай, Мотре, яке покоління виросте з нинішньої жахливої днини?

Батьком його буде страх, а матір'ю покора, — покоління рабів.

— Вбий рабство доостанку. Без пощади, без милосердя. Чим більший жах, тим тривкіша