Полтава

Бога, сідайте! Давно ви, мабуть, нічого й до уст не приймали, беріть же цей шматок.

— На м'ясо й дивитися не можу.

— Так хоч хлібця і меду. Це з нашої пасіки мід, з наших лип, наші бджоли його збирали.

— Гореч на моїх устах.

— Усім нам гірко, та невже ж тому маємо з голоду помирати, щоб ворог нашу землю без

супротивлення посів? Хто ж тоді нове життя з її лона добуде? Подумайте самі, погадайте, що

перед хвилиною сказали.

Голос його звучав м'яко і лагідно, як колись у Ковалівці. Слухала його, як призабутої пісні.

Нагадувалися липи цвітучі і жужжання бджіл, розкішні маєві ночі, так не подібні до нинішньої.

Заслухана і задивлена в минуле, незчулася, коли опинилася біля його. А він, мов хазяїн

гостерадісний, краяв хліб, мастив його медом і подавав її. Брала й несла слухняно до уст.

— Багато пережили ми, Мотре, багато!

— Пережили ми велике, і не бути нам малими!

— А що ви про Чечеля гадаєте? — спитав, щоб відірвати Мотрю від її власних гадок.

— Дай, Боже, більше таких.

— А Кенігзен?

— Краще своїх за нашу справу постояв. Коли б не злощасне ядро, може б, Носову зраду

переміг.

— Супроти зради не маємо ради, — відповів гетьман. — Одинока, щоб зрадники не

родилися більше.