Полтава

Про гунів і татар розказували колись, що куди вони пройдуть, там і трава не поросте

більше.

Мабуть, ми даром всю вину за зруйнування нашої першої держави на татарву спихаємо.

Тією заслугою мусять вони поділитися з нашими північними братами... І гетьман думками став

пробігати криваві стежки нашого минулого від року 1169-го аж донині, від першої руїни Києва аж

до зруйновання Батурина.

Кендзеровський, не сміючи переривати цих думок, висунувся безшумно з кімнати.

Увійшла Мотря, а побачивши гетьмана в задумі, хотіла й собі податися назад.

Але гетьман відвернувся від вікна і підступив до неї:

— Мотре, ви не дорожите собою.

— Я?

— Ви. А так не можна. Чоловік не живе двічі.

— А мені, Іване Степановичу, якраз бачиться, що я вже не раз жила. Як руйнували Київ,

як вічовий дзвін у Новгороді з вежі на землю злітав, як у Переяславі договір заключали, — скрізь

була і бачила багато. І знов буду і знов не одного надивлюся, аж наскучить.

— Ви перетомлені, Мотре Василівна. Ваше тіло виснажене, і дух буяє позасвітними

шляхами. Не годиться з дійсністю поривати зв'язків.

— Це моя дійсність, Іване Степановичу. Такою мене Господь создав. Не моя вина. Я

хотіла другою бути... Ви знаєте, як я хотіла... Змирилася перед життям, каялася гордості

прежньої, бажала стати послушницею волі Господньої по законам церкви і по звичаям нашим.