Полтава

чайкою над колискою дитини, не грати на розбитих бандурах, а змалку привикати до бренькоту

шабель і до гуку гармат. Жахливе, невблаганне, грізне те наше українське життя! Про

Берестечко співаємо й досі, а про Конотопи забули.

— Про Конотопи забули, — повторив гетьман і поник головою.

І щолиш тоді побачила Мотря, що голова та вже не таха чорна, як була донедавна. Ніби

інеєм припорошило її. І не так гордо трималася вона невгнутих рамен. Ніби тягар великий

принизив її. Побачила це Мотря, і на устах, що перед хвилиною ненависть проповідували,

появилося спочуття. Не бачив, але відчув його... Пригадалася Ковалівка й Бахмач, пригадав

собі, що після смерті матері не має ні одної жіночої душі, перед котрою міг би розкрити своє

серце, — але разом із тим прийшло на гадку, де він тепер.

Не міг скрити тієї бурі, що бушувала в ньому. Руками голову стиснув:

— Мотре! Мотре!

Мотрі мороз пішов по спині.

Це говорить він, в якого руках майбутнє цілої країни, і в такий мент, як нині!.. Як він сміє

бути слабим?! Хотіла йому це сказати — просто й безсердечно, хотіла кричати, щоб не виявляв

себе другим, ніж був тоді, коли вона його полюбила.

Але почула, що любов побіджує її.

— Іване Степановичу, — проговорила тихо, — важко тобі?

Не знімаючи очей, відповів:

— Важко, як ніколи.