Полтава

Та Бог не дав. Як москалі Батурин брали, я знов непритяменною зробилася, страшною, як ви

самі зволили сказати.

— Забудьте, Мотре, забудьте! Треба і про тіло дбати. Стали, як снасть. Кращих у

домовину кладуть. Бачите, я вас просив, щоб їхали за Десну. Не переживали би того, що не для

вас.

— А для тих, що їх тепер ваші козаки гребуть?.. То вони мали страдати, а я ні?

Справедливо це?.. Всі ми діти тої самої землі, одні — її кість, а другі — сіль, але коріння одного.

Я не жалую, що з вами не пішла. Сто ран прийняла я тут і сто разів конала. Гадаєте, Батурин

заснув і не розбудиться увіки? Ах, ні! Він у моїм серці живе і не сконає ніколи. Скільки разів

відживу я, і він оживе зі мною, аж воскресне воля, і і розточаться врази її, і побіжать от лиця її

ненавидящі її.

— Мотре! — промовив гетьман. — Я розумію вас, як ніхто другий на світі. Послухайте

мене, киньте чорні думки.

— Вони для мене ясні.

— Та небезпечні.

— Для мене ні.

— Але для других і — для мене...

— Для вас, Іване Степановичу? — І глянула на його очима, в котрих побачив майбутність

тисячооку. Взяв її за руку.

— Бачите, у вас жар. Я не дозволю, щоб ви вбивали себе. Вам треба жити. Сідайте, ради