Полтава

— Небо пеклові не піддається.

— Ні...

І дальше гребли.

Найжахливіше біля церков було.

Туди збігався народ, вірячи, що ворог перед дверми святинь зупиниться. Це ж оден Бог і

віра та сама, — як же ж Господа свого зневажати?..

Завелись...

Для побідника і Бог побідженого — не Бог. Богом був тут цар, а приказ вождів сильніший

від голосів віри. Меншикова боялися, не совісті своєї. Церкви трупами начинили.

На гори тіл валилися різьблені стовпи престолів, ікони з грюхотом розбивалися об черепи

людські, свічки з панікадил злітали, висмалювали очі і підпалювали одіж, аж і склепіння

заломлювалося, хилилося вниз, летіло й торощило те все, чого дорешти не понівечив ворог.

Не церкви були це, а монументи варварства, образи того, що роблено з Україною

протягом довгих літ.

Казав би ти, що нема способу дібратися до отсих жахливих могил, щоб розгребти їх і

відділити тіло від жужелиці.

А все ж таки і до цих ран доторкалися наші самаритяни. Крок за кроком вдиралися вглиб,

ніби в праліс, бурею знівечений, виносили збезображені останки людських тіл і складали їх до

спільних ям, а кожду зацілілу дощечку з дорогоцінних ікон, кождий шматочок з риз золототканих,

кождий лист із старовинних літургійних книг відносили на замок.