Полтава

хоч і як вонючим, а все ж таки свіжішим від того, в якому стільки днів і ночей задихалася, і

непритяменним зором глянула на своїх спасителів.

— Звірі, пустіть! Бачите, дитина на руках. Бога ви не боїтесь! Пустіть!

Рванула собою, хотіла бігти кудись, втікати, але ноги послуху відмовили. Мов мертва,

повалилася на руки козаків. Дитина кидала собою, як риба на піску.

— Води скоріше! Натирай горівкою виски! Діда поклич!

Прийшов із замку дід, каплями якимись жінку й дитинку чутив, долонями виски їм гладив,

аж знову розплющили повіки.

— З другого світу відкликав! — загомоніло кругом.

— Житимуть.

Тішилися люди, що два огники на цвинтарищу не погасли.

Взяли їх і, мов свічку й свічечку маленьку, вважно на замок несли, запираючи дух у собі,

щоб не здмухнути.

— Також людина цей дід.

— Звідкіля він?

— На руїні з'явився, мов із-під землі виріс. Ніхто його імені не знає. Дід, та й тільки.

Кажуть, словечком не обізветься, лиш своє діло робить. Не одного він тут, мов Лазаря, з

домовини добув. І на замку якісь комнати прочистив, туди стягає їх. Лікує і харчує Бог знає чим.

— Несамовитий дід. І дивитися на його моторошно.

— Чорт своїх, а Бог своїх на землю посилає.