Полтава

— Кажи нас, а не ми, бо ми лиш відбиваємося.

— Та прийде час, що люди прозрять і полюблять себе.

— Себе?

— Ближніх своїх. І тоді настане рай.

— І тоді настане рай, — повторив невірний Тома і додав не без злоби: — А тепер

прочищуймо пекло.

І вони дальше, як женці снопи, стягали трупи докупи.

— Цить!

— Або що?

— Не чуєш? Щось озивається з-під землі.

— Затьмарило тебе! Вигадуєш Бог вість що.

— Глухоман! Кажу тобі — голоси чую! Не вали так джаганом! Заступ бери!

Відхилювали шкурятяний каптур від правого уха й наслухували.

— Наче котеня м'явчить.

— Яке там котеня — дитина. Добре чую. А ось тепер хлипає жінка. Клич людей! Удвох не

дамо ради.

Прибігли. Руками розгрібували румовище, щоб скоріш дібратися до кам'яного льоху, з

якого голоси людські добувалися.

Аж і винесли звідтіль молодицю з немовлятком при груді. Смолоскипи яркіше спалахнули,

і червоні язики кинулися лизати обличчя, наче виліплені з воску. Молодиця дихнула повітрям,